Із книги Миколи Єременка «Край шляху Муравського»
Два роки окупації, два роки надій на визволення. Подальша доля України вирішувалася далеко за сотні кілометрів на схід. Сталінградська, а потім і Курська битви докорінно змінили хід війни. Червона Армія перейшла в наступ. На вересень 1943 року фронт наблизився до Запорізької області. Основні сили нацистських армій групи «Південь» із району Донбасу виводилися через область за Дніпро, а на південній ділянці – за річку Молочну. Ці сили проходили і через наш район.
Бої, які розпочалися в Південній Таврії, мали особливо
жорстокий характер. Тут військам Південного фронту протистояли близько 20
ворожих дивізій, які закріпилися на раніше підготовлених рубежах. Перший рубіж, що прикривав так званий
Східний вал, проходив пересіченою місцевістю – західніше села Малий
Янісоль, хутора Веселого, міста Куйбишеве, сіл Зелений Гай і Новополтавка
Чернігівського району. В цій системі нацистської оборони особливого
значення набували залізничні станції Верхній Токмак І і ІІ, а відповідно –
Чернігівка, бої за які велися з початку вересня 1943 року. Німецьке головне командування ставило завдання частинам, які оборонялися,
не лише не віддавати більшовикам залізничного вузла (станції Верхній Токмак І і
ІІ), а й не допустити радянські війська кілометрів на 30-40 – це у крайньому
випадку. Німецьке командування розраховувало
тримати у своїх руках залізничний вузол, убезпечити його від артилерійського
обстрілу радянською артилерією, а також передбачало організацію протиповітряної
оборони
залізничних станцій. За цим планом
(затримка радянських військ) нацистське командування розраховувало маневрувати
своїми силами на лінії Бердянськ – Верхній Токмак І – Верхній Токмак ІІ –
Великий Токмак – Федорівка –
Мелітополь. Головним центром захисту нацистів був залізничний вузол Верхній
Токмак І і Верхній Токмак ІІ. Шляхом затримки наступу нацисти розраховували виграти
час аби організувати неприступний вал оборони у воротах Кримського півострова,
а далі перетворити Крим у неприступну фортецю і військову базу. Радянське командування розгадало наміри нацистів (командував Південним
фронтом маршал Радянського Союзу Толбухін), а тому, щоб заволодіти залізничним
вузлом і селищем Чернігівка, потрібно було сконцентрувати такі сили, які за
короткий час змогли б ліквідувати цю лінію оборони, зломити опір ворога.
Лінія оборони у нацистів була організована особливо, аби будь-якою ціною
тримати цей район. Перша лінія нацистської оборони Чернігівки проходила так:
Новополтавка, Могила Токмак (Синя Могила), східна околиця села Вершина і майже
до села Обіточне. Друга лінія – село Стульневе, східна околиця Низян,
залізничний вузол (тут же – хутір Пірчине, східна частина села Сисикулак, хутір
Зубівці). Третя лінія – від станції Стульневе
до гребеня західної частини Чернігівки, далі до Гострої Могили, через село
Могиляни, майже до села Салтичія. Обороняли район
Чернігівки дві дивізії,
два батальйони військ СС, два батальйони штрафників,
полк зенітної артилерії, два дивізіони танків. Основне призначення зенітної
артилерії – не допустити радянську авіацію до
залізничного вузла і не дати їй можливості бомбити залізничні мости біля хутора
Зубівці і на західній околиці Чернігівки. У Чернігівці нацисти оголосили надзви-
чайний стан. Вони намагалися знищити все, що можна було. Всюди палали пожежі,
лунали вибухи. Через кожні чотири години нацисти влаштовували облави на людей (за
інформацією підпільників). Сотні юнаків і дівчат хапали і гнали до
гітлерівської Німеччини, а тих, хто чинив хоч найменший
опір, розстрілювали як «більшовиків». 14, 15, 16 вересня 1943 року переважна більшість чернігівців
залишила свої хати і переховувалася в городах, низинах, вибалках. Це були важкі
дні для населення. Одночасно
в серцях чернігівців іскрилася радість, бо вже докочувався до них гуркіт
радянської артилерії, який щогодини дужчав, бо все ближче і ближче підходили
наші війська, а також частішали нальоти радянської авіації.
14 і 15 вересня наші війська звільнили Гуляйполе і Пологи, а 16 вересня –
Кирилівку і Новогригорівку. Нацисти швидко відступали на захід. Що ближче наші
війська підходили до Чернігівки, то більшим ставав опір
ворога.
16 вересня наша розвідка побувала в селах Вершина, Новополтавка, а наші
частини заволоділи хутором Семенівка. Артилерія обстріляла залізничний вузол і
Чернігівку. Була прорвана перша лінія оборони. Ворог скаженів.
Бої розгорталися безпосередньо за Чернігівку – тяжкі, запеклі з обох
сторін.
Командуючий 2-ю Гвардійською армією генерал-лейтенант Георгій Федорович
Захаров говорив: «Бій за залізничний вузол Верхній Токмак І, Верхній Токмак ІІ
і за Чернігівку – це, очевидно, один із вирішальних боїв, успіхи яких відкриють
шлях на Крим». Найгостріші бої за Чернігівку тривали 17 вересня і в ніч на 18
вересня. Гуркіт не стихав ні на мить. Лише тоді, коли частини 10-ї Гвардійської
кавалерійської дивізії під командуванням Бориса
Степановича Міллерова в районі хутора Зубівці зробили прорив (два полки) і
досягли села Могиляни, фактично прорвавши третю лінію оборони, розвиваючи наступ, вони зайшли в тил ворога, який обороняв залізничний
вузол і Чернігівку. Оборона нацистів значно послабшала, але ще трималася міцно,
хоча полонені повідомляли, що окремі частини охоплені панікою.
Один із полків 10-ї Гвардійської кавалерійської дивізії за допомогою танків
і під прикриттям артилерії прорвав оборону ворога в районі залізничних станцій
(діяли з лісосмуг, що на схід від станції Верхній Токмак ІІ). Цей прорив
виявився вдалим для бойових дій 3-ї гвардійської стрілецької дивізії,
якою командував генерал-майор Кантемір Олександрович Цаліков, і для 151-ї
стрілецької дивізії, якою командував генерал-майор Денис Протасович
Подшивайлов. Бої слабшали, але не стихали. В ніч із 17 на 18 вересня наші
війська захопили село Сисикулак. Бої тривали за центр Чернігівки. Майже кожен
будинок, кожну вулицю довелося брати з боєм.
Ранком 18 вересня 1943 року наші частини повністю заволоділи селищем
Чернігівка. Цей день увійшов до історії Чернігівки. Чернігівці, незважаючи на
запеклі бої, радісно, урочисто зустрічали радянських воїнів. І старі, і малі
виходили назустріч, зі сльозами радості обнімали своїх визволителів і несли хто
що мав: хліб, молоко, груші, яблука, сливи...
Про те, як звільняли наш район, залишив спогади В. Стебунов, гвардії
полковник у відставці, колишній заступник начальника штабу 3-ї гвардійської стрілецької дивізії: «Під час звільнення району відзначилися
розвідники лейтенантів Ф. Антипова, І. Ткаченка, молодшого лейтенанта М.
Рогачова. Наступ наших військ прикривали вогнем артилерії дивізіони і батареї
Н. Суміна, А. Семенова, В. Рижова. Командири гармат, сержанти А.
Дмитрієв, М. Мілевський, А. Жаворонков, Д. Абраменко вогнем прямого наведення
вразили десятки ворожих точок. У ніч із 17 на 18 вересня полки майорів Т.
Пиркова, В. Дацка атакували противника. Найбі льше відзначилися батальйони, якими командували капітани Хрульов, П. Калінін та
Герой Радянського Союзу Я. Бреус. Напрями руху вказували ракетами розвідники
розвідгруп В. Москальова, Ширяєва, Федоренка. Бої з ворожими засадами
зав’язували передові загони. Відважно і вміло діяли групи ав-
томатників під командуванням Какушадзе, Лавріненка, Гребіненка. Багато
солдатів зобов’язані своїм життям саперам майора Касьянова, лейтенантів Федяєва
і Щолочкова».
Участь у визволенні нашого району брала й 30-а кавалерійська Новобузька ордена
Леніна Червонопрапорна орденів Суворова і Кутузова дивізія (так вона називалася
на кінець війни). І знову вона поповнилася воїнами-чернігівцями. Командував дивізією
генерал-майор Василь Сергійович
Головський. Дивізія в 1943 році влилась до складу 4-го гвардійського
Кубанського кавалерійського корпусу. Із вересня кіннотники дивізії зав’язали бої біля ст.
Синя Гора і села Зоря. В наступні дні вона брала участь у звільненні райцентрів
Куйбишеве, Чернігівка.
Учасник цих подій, капітан Владислав Павлович Тюлін, повідомляв: «Нашим завданням
було взяти Стульневе. Але німець чинив відчайдушний опір. Генерал Кириченко,
командир корпусу, знімає дивізію, і ми через Чернігівку йдемо на Владівку. Зайняли
Владівку, Хмельницьке. Жорстокий бій за висоту 307.5 (Синя гора), потім відвойовані
Новополтавка, Новосеменівка,
Новоказанкувате. До 12 жовтня ми стояли в Новомихайлівці. Чекали дальшої
команди». Свій бойовий шлях дивізія закінчила під Прагою (1945 р.). На честь
перемог воїнів дивізії в Москві пролунало 18 салютів.
Серед тих, хто очищав наш район від коричневої чуми – нацизму, були й
славні воїни 611-го Перемишльського Червонопрапорного ордена Суворова винищувального
авіаполку на чолі з командиром – полковником Миколою Федоровичем Ісаєнком.
На території колгоспу ім. Калініна (Низяни) знаходився аеродром 611-го авіаполку,
з якого вони у вересні-жовтні 1943 року здійснювали бойові вильоти і завдавали
ударів по техніці і живій силі противника.
Там же, в центрі, поховали трьох воїнів цього полку, які загинули під час
бомбардування нацистами аеродрому.
За час бойових дій льотчики полку здійснили 10 122 бойових вильоти, провели
268 повітряних боїв, у яких збили 198 і підбили 30 літаків противника, ще 71
ворожий літак знищили на землі.
Бойовий шлях полк закінчив в Австрії. В 1975 і 1985 роках ветерани полку
приїздили на зустріч у Чернігівський район.
У звільненні нашого краю брала участь і 9-а гвардійська Маріупольська
дивізія ВПС, командиром якої був І. Дзусов. А 16-й гвардійський винищувальний
полк під команванням майора О.І. Покришкіна прикривав
із повітря кінний корпус Кириченка на всьому етапі боїв у Північній Таврії,
в тому числі у нашому районі.
У повідомленні Радянського інформ-бюро від 18 вересня 1943 року про ви-
зволення населених пунктів Запорізької області повідомлялося: «На
Запорізькому і Мелітопольському напрямках наші війська, долаючи опір
противника, продовжували успішний наступ і, просунувшись уперед від
10 до 15 кілометрів, зайняли понад 110 населених пунктів, у тому числі
районні центри ... Чернігівка ... великі населені пункти... Новополтавка,
Токмачанськ, Обіточне».
У боях за визволення нашого району загинули 1373 солдати й офіцери Червоної
Армії. Прах загиблих воїнів покоїться у братських могилах, над якими височать
монументи, обеліски, стели.
Немає коментарів:
Дописати коментар